Пауль Маар «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» читати українською онлайн (переклад з німецької Євгенії Горевої)

Файл для завантаження

      Зміст

     Перший  розділ. Грім  у  четвер

     Другий  розділ.  Машина  для  здійснення  бажань полюбляє точність  Третій  розділ.  Пан  Кулес  вилетів

     Четвертий  розділ.  Ще  одна  втеча 

     П'ятий  розділ. Суботик  у  небезпеці 

     Шостий  розділ. Коротке  замикання 

     Сьомий  розділ. Остання  цятка

      Перший  розділ.  Грім  у  четвер

      У  неділю  яскраво  світило  сонце.  Понеділок  настав  одразу  по  неділі.

      У  вівторок  на  роботі  пан  Пляшкер  сидів  такий  неспокійний,  що  це  помітив  навіть  його  начальник.

—  Що  з  вами,  Пляшкере?  —  запитав  він.  —  Ви через  кожні  п’ять  хвилин  зиркаєте  на  годинник,  і це  тепер  діється  з  вами  щовівторка!

—  Та...  ні,  лише  три  тижні...  —  боронився  пан Пляшкер.  —  Розумієте,  я  домовився...

—  Домовилися  три  тижні  тому  на  кожен  з  наступних  трьох  вівторків  чи  домовились  три  тижні тому  власне  на  сьогоднішній  вівторок?  Щось  я  до пуття  не  збагну,  —  сказав  начальник.

—  Та  це  таки  й  не  легко  збагнути,  —  відповів пан  Пляшкер  і  знов  заходився  коло  писанини.

      Коли  нарешті  вибило  п’яту  годину,  він  похапцем накинув  свою  куртку,  миттю  вискочив  з  контори, чимдуж  помчав  додому,  вихором  залетів  до  будинку  і  ще  на  сходах  загукав:

—  Пані  Моркван!  Пані  Моркван!

      Пані  Моркван,  господиня  будинку,  вистромила голову  з  дверей  своєї  кімнати.

—  Що  сталося?  —  запитала  вона.  —  Між  іншим, ви  забулися  витерти  ноги.

      Пан  Пляшкер  позадкував  кроків  на  два  —  до килимка  для  витирання  ніг  —  і  звідти  запитав:

—  Чи  прийшов  уже  пан  Вівторакус?

—  Вівторакус?  А  що,  хіба  він  і  сьогодні  буде тут?  —  вигукнула  пані  Моркван.  —  Останні  три тижні  тільки  й  чекай:  як  вівторок,  так  цей  Вівторакус  уже  й  тут!  Якщо  так  буде  й  далі,  то  я  вимагатиму  від  нього  плати  за  помешкання.  Адже  він 

     майже  не  вибуває  звідси!

—  Не  турбуйтесь!  Як  усе  складеться  добре,  то сьогодні  він  прийде  востаннє,  —  заспокоїв  господиню  пан  Пляшкер.

—  “Як  усе  складеться  добре”,  —  повторила  за ним  пані  Моркван.  —  То  ви  й  самі  хочете,  щоб  він навідався  нині  востаннє?

—  Авжеж,  звісно!

—  То  чого  ж  ви  раз  у  раз  запрошуєте  цього  пана в  гості,  якщо  не  можете  його  терпіти?

—  Та  я  можу  його  терпіти!  Ще  й  як!

—  Але  ж  ви  щойно  сказали:  вам  хочеться,  щоб сьогодні  він  прийшов  востаннє,  —  зауважила пані  Моркван.  —  Оце  так  чудово  ви  можете  його терпіти?  То  вам  треба,  щоб  цей  пан  приходив,  чи не  треба?  Щось  я  не  второпаю.

—  Бо  це  таки  не  кожний  і  второпає,  —  вже  вдруге за  сьогодні  відповів  пан  Пляшкер.  —  Але  я  спробую  пояснити.  Мені  хочеться  лишень,  щоб  цього разу  все  нарешті  склалося  як  слід.  Щоб  не  пішло шкереберть,  як  на  минулих  трьох  тижнях!

       —  Пішло  шкереберть?  —  ожила  зацікавлена пані  Моркван.  —  А  я  навіть  нічого  не  помітила!  І що  ж  це  має  означати  —  “все  пішло  шкереберть”?

—  Усе!  —  сердито  буркнув  пан  Пляшкер.  —  Геть усе!

—  Усе?  —  перепитала  пані  Моркван.  —  Та  розкажіть-бо,  що  скоїлося!

—  Перший  тиждень  почався  зовсім  непогано,  — промовив  пан  Пляшкер.  —  У  неділю  вдень,  як  і  годиться,  яскраво  світило  сонце.  Та  й  понеділок  надійшов  одразу  по  неділі,  як  і  має  бути.  Правда,  вже надвечір  сталась  прикра  й  страшенна  невдача!

—  Невдача?  Яка  ж  саме?  Та  кажіть-бо,  не  примушуйте  тягти  з  вас  кожне  слово  силоміць!

—  Пан  Вівторакус  так  боявся  запізнитися  до мене  в  гості...

—  То  й  що?  —  квапила  пані  Моркван.

—  ...що  прийшов  ще  в  понеділок  увечері,  —  докінчив  пан  Пляшкер,  глибоко  зітхнувши.

—  І  що  ж  потім?

—  Потім?  Нічого  потім!  Досить  і  цієї  халепи!  — вигукнув  пан  Пляшкер.  —  Вівторакус  —  у  понеділок!  Це  спартачило  весь  тиждень!

      Пані  Моркван  осудливо  похитала  головою.

—  Хіба  вам  можна  догодити?  —  вколола  вона.  — Аби  пан  Вівторакус  завітав  трохи  завчасно  —  вас уже  трясця  трясе!  Спартачив  вам  увесь  тиждень! А  що  ж  страшне  скоїлося  наступного  тижня?  Знов пан  Вівторакус  з’явився  зарано?

       —  Наступний  тиждень  почався  так  гарно,  — мрійливо  сказав  пан  Пляшкер.  —  У  неділю  сяяло сонце.  Понеділок  настав  по  неділі.  Вівторакус  прийшов,  як  і  належить,  у  вівторок.  Проте  в  середу  — ви  тільки  уявіть  таке!  —  у  середу  випало  свято  і 

     мене  відпустили  з  роботи!  Що  ви  на  це  скажете?

—  Що  ж  мені  казати?  Добре,  що  ви  мали  вільний день,  перепочили  від  роботи.

—  По-вашому,  це  добре?!  —  вигукнув  пан  Пляшкер  і  весь  аж  здригнувся.  —  Ні,  погано,  ні,  просто жахливо!

—  Таж  ви  завжди  так  раділи  кожному  вільному дневі!  —  сторопіло  вимовила  пані  Моркван.

—  Але  тільки  як  він  припадав  на  п’ятницю,  тоді я  мав  три  вільні  дні  поспіль!  П’ятницю,  суботу  і неділю.  А  в  середу...  в  середу  я  тільки-но  починаю звикатися  з  роботою  після  неділі!

—  Я  нічогісінько  не  розумію!  —  заявила  пані Моркван.

—  Та  я  ж  уже  сказав  —  цього  й  не  можна  зрозуміти!  —  нагадав  пан  Пляшкер.

—  Ану  ж  опишіть  мені  третій  тиждень,  —  запропонувала  пані  Моркван,  —  може,  я  тоді  щось зрозумію.

—  Третій  тиждень  був  найгірший,  —  відповів пан  Пляшкер.  —  У  неділю  зірвалася  буря.  Гриміло майже  половину  пообіддя.

—  Еге  ж,  бридка  була  погода,  пам’ятаю,  —  потвердила  пані  Моркван.

—  Та  якби  ж  то  тільки  це!  Ні!  На  лихо,  в  четвер сяяло  сонце!  —  поскаржився  пан  Пляшкер.

—  Сонце?  Тобто  як?  —  ошелешено  спитала  пані Моркван.  —  Хіба  ви  проти?

—  А  певно  ж,  я  проти!  —  розсердився  пан Пляшкер.  —  У  неділю  —  грім,  уже  це  кепсько.  Але коли  ще  й  сонце  в  четвер  —  то  це  вже  подвійна підлість!

—  Тепер  я  розумію  ще  менше,  ніж  досі.  Якщо тільки  це  можливо,  бо  я  й  досі  не  розуміла  нічогісінько,  —  сказала  пані  Моркван.  —  Ви  лютуєте через  дощ...

—  Через  грім!  —  уточнив  пан  Пляшкер.

—  І  ви  супитеся  через  ясне  сонце!  Якої  ж  тоді взагалі  ви  хочете  погоди?  Вибір  у  вас  невеликий!

—  Я  вже  бачу,  ви  мене  також  не  розумієте,  —  образився  пан  Пляшкер,  повернувся  й  пішов  до своєї  кімнати,  а  пані  Моркван  лишив  безпорадно стовбичити  в  коридорі.

      Та  не  встиг  він  ще  й  дверей  до  своєї  кімнати причинити,  як  хтось  добряче  задзвонив  у  двері будинку.

      Пан  Пляшкер  стрімголов  кинувся  зі  своєї  кімнати  в  коридор  і  так  прудко  шаснув  повз  пані Моркван,  що  вона  мимоволі  пустила  повз  вуха  довгий,  пронизливий  дзвінок.

—  Це  пан  Вівторакус!  Це  до  мене!  —  вигукнув пан  Пляшкер  і  шарпнув  надвірні  двері.  Перед  ним справді  стояв  пан  Вівторакус.